Жадан, Пташка і дівчинка за кермом на мінному полі: жителі Донбасу, які вразили світ

Валерій Залужний та Володимир Зеленський – це перші постаті, які асоціюються в українців у 2022 році. Далі – ЗСУ, «Привид Києва», прикордонник, який послав «русский военный корабль», Патрон. А Радіо Донбас.Реалії згадує тих, хто в 2022 асоціювався саме із східним регіоном України – був звідти родом або протидіяв масштабної агресії Росії проти України на східному фронті.

Про них чув увесь світ

Захисники «Азовсталі»

Назву «Маріуполь» навчилися вимовляти іноземці, у світі цей населений пункт асоціюється із «сталлю». «Азовсталь» обороняли тисячі українських захисників – не всі імена українці знають і досі.

У соцмережах світ почув голос «Азовсталі» – Катерину Поліщук, добровольця-медика батальйону «Госпітальєри». Російські ракети обстрілюють завод, чутно вибухи і «Пташку», яка зі зброєю в руках співає у підвалі «Азовсталі» повстанські пісні «Нам не страшний червоний гніт», «Зродились ми великої години», «Батько наш Бандера». Ці фрагменти миттєво поширювалися інтернетом та отримували тисячі вподобайок.

Дмитра Козацького із позивним «Орест» вважали «очима Азовсталі». Пресаташе «Азову» документував наслідки російської агресії, а потім викладав ці фотографії та відео, які одразу ширилися усім світом. Найболючішим своїм репортажем «Орест» називав фото з пораненими побратимами. За його словами, так він намагався нагадати, що українських захисників треба евакуювати з «Азовсталі». Одне з його фото, на якому стоїть український військовий під променями травневого сонця, що падають усередину зруйнованих приміщень підприємства через пробиту снарядами шпарину, назвали «Світло переможе».

 

Старшого сержанта 36-ої бригади Михайла Діанова впізнавати почали саме після фотографій від «Ореста». На одній з них – Діанов з пораненою правою рукою, де була роздроблена кістка. У полоні український захисник пережив знущання та катування, схуд на 40 кг, а через те, що не було надано правильну допомогу, йому не вистачало 4 см кістки у верхній кінцівці.

Військовий медик Мар’яна Мамонова із товаришами та десятками цивільних тривалий час переховувалася на металургійному комбінаті ім. Ілліча, де надавала медичну допомогу пораненим військовослужбовцям. Однак у квітні Марʼяну та частину її бригади захопили у полон кадирівці. На той момент вже було відомо, що дівчина вагітна. Історія Мамонової сколихнула світ, проводилися акції з вимогою повернути майбутню маму. Її обміняли разом з іншими 214-ма полоненими 21 вересня, а вже за 4 дні вона народила дівчинку.

Позивні «Редіс», «Волина» та «Калина» тривалий час були в трендах пошукових мереж, а крім того, їх вигукували на стадіонах під час матчів та на мітингах з вимогою евакуювати українських військових з «Азовсталі».

Наразі 5 українських командирів – Сергій Волинський, Святослав Паламар, Денис Прокопенко, Олег Хоменко, Денис Шлега, які керували обороною «Азовсталі», після обміну перебувають у Туреччині.

Кіра Обединська

Ця 12-річна дівчинка стала однією з перших, кого російські війська намагалися вивезти з окупованого Маріуполя в Росію, але її вдалося повернути через міжнародний розголос.

Кіра – донька колишнього капітана національної збірної України з водного поло Євгена Обединського. Він загинув 17 березня на очах у доньки. Мама дівчинки померла одразу після народження дитини, тому Кіра залишилася в окупації без батьків.

Разом зі знайомими вона вирішила пішки втекти з Маріуполя, але підірвалася на міні. Кіра отримала легкі осколкові поранення, тому дівчину вивезли в окупований Донецьк на лікування, а далі збиралися направити в Росію.

В Україні на дівчинку чекав дідусь Олександр Обединський, який і розпочав боротьбу за повернення онучки на рідну територію. Він звертався до правозахисних організацій, спілкувався із представниками угруповання «ДНР», які погрожували, що відправлять Кіру в дитячий будинок у Росію.

Лише після того, як в перемовини включилася офіційна українська сторона, дівчину вдалося повернути додому. Для цього дідусеві треба було подолати маршрут Київ – Польща – Туреччина – Росія – окупований Донецьк. Кіра – це один з прикладів позитивних історій, коли вдалося повернути незаконно вивезену українську дитину з Росії.

На початку грудня уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук заявила, що Росія депортувала з України понад 13 тисяч дітей. Але це не остаточна цифра. «Нам іще доведеться дізнатися щонайменше про десятки тисяч українських дітей, яких вкрала російська влада», – зазначила Герасимчук.

 

Сергій Жадан

Останній місяць в українських соцмережах про Сергія Жадана більше згадують, коли обговорюють новий кліп Христини Соловій, де він знявся. Але у 2022 році поет, музикант та активіст, який народився у Старобільську Луганської області, зібрав нагород та премій більше, ніж в деяких видах спорту можна здобути за цілий олімпійський цикл.

Він став людиною року за версією польського видання Gazeta Wyborcza: «Він не виїхав, попри те, що росіяни жорстоко бомбардують місто, а зайнявся тим, для чого покликані письменники під час війни: підняття настрою людей, заспокоєння їхніх сердець, організація концертів у сховищі Харківського метро».

Також Жадан отримав премію Свободи від швейцарської фундації Франка Ширрмахера і ці 10 000 швейцарських франків віддав на волонтерські потреби – для купівлі автомобілів. А польську премію імені Серджіу Віейра ді Меллу, якою відзначають за вагомий внесок у боротьбу за права людини, інвестував в оборону Харкова – це 10 000 злотих.

Крім того, в 2022 Жадан отримав Літературну премію Європейського банку реконструкції та розвитку за англомовний переклад роману «Інтернат», став лауреатом німецької премії Ганни Арендт за політичне мислення 2022 року, виборов Премію миру німецьких книгарів 2022 від Німецької асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, отримав нагороду Форуму діалогу та співпраці Польща – Литва імені Єжи Ґедройця.

А комітет літературознавчих наук Польської академії наук висунув Сергія Жадана на Нобелівську премію з літератури.

Одна з найавторитетніших газет та онлайн-медіа Німеччини Frankfurter Allgemeine Zeitung назвала трійку культурних діячів року, друге місце – за Сергієм Жаданом.

З 2014 року поет та активіст волонтерить та допомогає жителям Луганщини та Донеччини, а в 2022 році географія поширилася. Сергій Жадан пише матеріали про війну та розповідає про стан свого міста в інтерв’ю західним ЗМІ. Він також дає концерти в інших країнах, чим привертає увагу до війни в Україні.

Аліса з Маріуполя

Чотирирічна Аліса стала відомою після відео з підвалів «Азовсталі», на якому дівчинка, яка перебувала в бункері, розповідала, що найбільше хоче «до себе додому», «щоб мене евакуювали» і передавала привіт бабусі Свєті.

Але під час евакуації з Маріуполя російські військові розлучили Алісу з її мамою Вікторією Обідіною – військовим медиком, яку направили у фільтраційний табір на окупованій Донецькій області. Тож в Запоріжжя чотирирічна дитина приїхала з дівчиною-попутницею в евакуаційному автобусі.

Донецький «Шахтар» вийшов на матч у футболках з фото Аліси, щоб через її історію знову нагадати про жах, який творить Росія.

Українці у соцмережах вимагали визволити маму 4-річної дитини за хештегом #повернітьАлісімаму. У полоні Вікторія Обідіна провела 165 днів, за цей час Алісу вже змогли відправити до бабусі в Польщу. Обміняли маму чотирирічної дитини 17 жовтня.

Павло Вишебаба

До 24 лютого 2022 року Павло Вишебаба очолював громадську організацію «Єдина планета» та боровся з жорстким поводженням з тваринами. Але з початку повномасштабного вторгнення активіст, який народився в Краматорську, вступив до лав ЗСУ і став «голосом війни».

У травні 2022 року Павло Вишебаба опублікував вірш-відповідь на лист своєї доньки, яка запитала, про що йому розповісти, поки вона в евакуації. Така батьківська відповідь миттєво стала популярною – в ТікТоці все частіше з’являлися відео, де інші бійці ЗСУ читають вірш Вишебаби, але показують фото своїх дітей. Твір переклали 15-ма мовами.

Крім віршів на своєму акаунті, де вже майже 295 тисяч підписників, Вишебаба також розповідає про життя на війні, ділиться думками на суспільні теми – чому не всі чоловіки мають бути на фронті.

Їхні дії вражали

Денис Петренко

Фотографія та відео того, як волонтер Червоного Хреста під час обстрілів Харкова рятує постраждалу жінку, за день облетіли усі соцмережі. Цим героєм став інструктор з першої допомоги та член Загону швидкого реагування Денис Петренко. Хлопець з 2015 року в Червоному Хресті. За плечима – освіта в Луганському державному медичному університеті, щоправда, який вже виїхав з окупації спочатку в Сєвєродонецьк, а потім в Рубіжне. Три роки він волонтерив у Харківській області, чотири роки – в Луганській (Сєвєродонецьк, Рубіжне, Лисичанськ).

З початку повномасштабного вторгнення він рятує людей у Харкові. Попри героїзм, який закидали хлопцеві в коментарях, сам він сказав, що порушив кілька пунктів регламенту Червоного Хреста, чим наражав на небезпеку і себе, і команду, і постраждалу жінку.

Але в мережах не знають про офіційний регламент, тому кадр з Денисом Петренком та постраждалою тепер асоціюється з важкою роботою тих, хто щодня рятує життя українців, ризикуючи своїм.

Ліза Чернишенко / Настя Пригода

Лізі Чернишенко 15 років, а її історію всі називають «символом стійкості українців. Разом з чотирма дорослими дівчина від обстрілів тікала з Попасної в Бахмут. Коли автомобіль обстріляли російські війська, двох чоловіків, серед них і водія, поранило осколками. Тоді за кермо сіла Ліза.

Шлях до Бахмута був замінований. Коли авто знову обстріляли, Ліза отримала два наскрізних поранення ніг: їй прострелило коліно та відірвало палець. Попри біль, дівчина загалом подолала майже 30 км за кермом. Але все ж таки машина зупинилася, бо в акумулятор влучила куля. Машину знайшли українські військові та відвезли всіх пасажирів у Бахмут, де вже в лікарні була надана допомога. Попри важкі поранення, дівчина ходитиме, запевнили спеціалісти. Вони впевнені: вижили люди завдяки Лізі.

Щоправда, пізніше виявилося, що дівчину насправді звуть Анастасія Пригода, і їхала вона в Бахмут до хрещеної, з якою б і хотіла далі жити, бо батько постійно б’є дитину. Саме тому ім’я та прізвище дівчина вигадала.

В’ячеслав Ялов

У 18 років В’ячеслав Ялов став опікуном для своїх молодших братів та сестер – Данила (16 років), Ніколь (11 років), Тимура (10 років), Олівії (8 років). Мати померла 15 березня. Вони разом з В’ячеславом поверталися додому, у кількох метрів від них пролетіло два снаряди. Хлопця оглушило, маму смертельно поранило. Її поховали у вирві від російського снаряда, який і вбив жінку. Пізніше дітям вдалося втекти з рідного Верхньоторецького Донецької області у Дрогобич Львівської області. Діти приїхали лише в одязі, який на них був, і з документами.

Родині надали житло в гуртожитку. Крім того, хлопець відкрив благодійний рахунок, щоб придбати житло для своєї родини. Бо хоче, щоб у братів і сестер були комфортні умови й свій дах над головою, а також хороша освіта, бо це була мрія мами. Сам В’ячеслав працює і мріє стати лікарем-реабілітологом.

Їх пам’ятатимуть

Мантас Кведаравічюс

Наприкінці березня у Маріуполі загинув литовський режисер Мантас Кведаравічюс, який знімав вже свій другий документальний фільм про життя в цьому місті. У 2016 році литовець презентував свій перший «Маріуполіс» – портрет міста, яке тільки-но пережило окупацію російськими військами, але було тоді звільнене. Після початку повномасштабного вторгнення Кведаравічюс вирішив знімати продовження – бомби, вибухи, канонади пострілів, люди готують на вогнищі їжу, хоронять друзів, ховаються від ракет в Будинку молитві баптистів.

Відео змогла вивезти наречена Мантаса – Ганна Белоброва. Фільм вона змонтувала разом з Дуньою Сичьовою, а потім показала «Маріуполіс 2» на Каннському кінофестивалі.

Пізніше стали відомі подробиці смерті литовського режисера – він не потрапив під ракетний обстріл, його вбили російські військові, коли Мантас намагався вивезти з окупованого міста трьох жінок.

Олександр Махов

Кореспондент Олександр Махов з 2014 року розповідав про події на сході України. Адже сам був з Луганська і свого часу відчув, що таке «русский мир пришел спасать». Махов вважав, що треба обов’язково бути в центрі подій, щоб показувати людям правду. Тож він був єдиним журналістом, який летів на борту евакуаційного літака з коронавірусного Уханя, першим журналістом, який висвітлював життя українських науковців на станції Академік Вернадський.

Щоправда, такі зйомки були більше для душі, відпочинку. Адже він постійно розповідав, що відбувається на фронті. Навіть створив подкаст «Військкор», бо сам захищав Україну ще в 2015 році, воював у піхоті ЗСУ, пройшов Дебальцеве, тож знав життя в армії. Казав, що в рідний Луганськ повернеться або в берцях, або з мікрофоном, але має зазняти, як на будівлі захопленої ОДА з’явиться український прапор.

З початку повномасштабного вторгнення Олександр Махов вдруге вступив до лав українських захисників. А 4 травня загинув під Ізюмом Харківської області.

Тепер в Києві та Ізюмі є вулиці, які названі на честь українського воєнкора Олександра Махова. Але друзі та колеги мріють повернути окупований Луганськ, як і хотів сам Махов, переназвати вулицю ще й там, а також обов’язково подивитися матчі «Зорі» на рідному «Авангарді».

Наречена Олександра Анастасія Блищик після його загибелі також вступила до лав ЗСУ.

Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім’я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу