Пане Коломойський, вам нікуди втікати, а коли що, то й грошей на втечу не буде

Розв’язку конфлікту між олігарх-губернатором Ігорем Коломойським та державою в особі олігарх-президента Петра Порошенка всі бачили на телеекранах. Президент був упевнений у собі, жорсткий, але коректний. Екс-губернатор, що не звик до акторства, але усвідомлював необхідність демонструвати смирення, був схожий на Сором’язливого з “Білосніжки”. “Дякую за співпрацю”, — сказав екс-губернатор президентові. Одне слово, “паки-паки, житіє моє”.

Про те, що привело Ігоря Коломойського та осіб супроводу з автоматами в тенісних сумочках в “Укртранснафту”, а потім, як наслідок, уже особисто його — в президентський кабінет, знають усі, зокрема, з численних публікацій, яке відстежувало етапи великого шляху “губернатора-патріота” і “бізнесмена-мародера”. Пригадуєте, як в “Операції “И” Віцин узявся за нижній у величезній гірці нічний горщик? Пригадуєте, що сталося далі? Так само, благословивши заміну очільника “Укртранснафти”, Порошенко смикнув за основу всього нафтового бізнесу “Привату”.

Коломойський кинувся рятувати конструкцію і при цьому погарячкував. Дуже. Що передувало телеспектаклю, після якого у вузького кола учасників кисті боліли не від оплесків, а від судом, що крутили дулі в кишені? Майже 10 годин перемовин між Порошенком, Коломойським, Боголюбовим і Ложкіним. Коли президент відволікався на виконання державних обов’язків, давні знайомі й партнери виходили в кабінет голови адміністрації. А потім знову поверталися до президента для продовження ревізії відносин, а головним чином — виписування правил гуртожитку на майбутнє.

Взагалі-то, цих переговорів могло й не бути. Порошенко і Коломойський — дуже схожі емоційним складом люди — були готові з розгону застромити бивні один в одного. Просто один відірвався від землі, а другий відчув, що його в землю хочуть загнати. Але річ у тому, що, заступивши за межу, яка визначає монопольне право держави застосовувати силу, Ігор Коломойський програв.

Президент такого залишити без покарання не міг. І це абсолютно правильно. Петро Олексійович був готовий до війни зі знахабнілим губернатором і бізнес-конкурентом. Він її не боявся. І, я б навіть наважилася припустити, — не перший місяць чекав приводу у вигляді очевидної для широких народних мас помилки державного бізнес-службовця. Просто Порошенко не був упевнений, що у разі розгортання війни з особливим губернатором він виграє: під пальцями Коломойського — прем’єр, міністр внутрішніх справ, рейтинговий ТБ-канал, масив украй неприємних для президента знань, батальйони, серйозний фінансовий ресурс і навіть голка життя української фінансової системи — “Приватбанк”, у якому, до речі, досі перебуває багатомільйонний депозит, що належить нерядовому вкладникові — Петру Порошенку. Позиції глави держави зміцнив Захід. У цьому питанні, як стверджують наші джерела, все обійшлося без розшаркувань та туманних дипломатичних формулювань. Навіть те, що вийшло на публіку, свідчило про жорстку позицію, яку зайняли західні партнери, — нікому не дозволено кидати виклик владі, застосовуючи приватні воєнізовані структури.

Навіть виявилося, що міністр закордонних справ ФРН Штайнмайєр уміє розмовляти зрозуміло і чітко формулювати меседжі — не так, як у питаннях російської агресії та оцінки дій терористів на території України. Американці й британці у публічних заявах також були чорно-білі. Але ними не обмежилися. Як стверджують джерела в Кабміні, після розмови з віце-президентом США Байденом Арсеній Яценюк зрозумів, що мусить бути солідарним із президентом під час вирішення проблеми Коломойського. Стверджують, що необхідність цього розуміння було донесено і до міністра внутрішніх справ. Різні дуже компетентні в питаннях кримінального минулого та бізнес-сьогодення англомовні пани зустрілися з власниками групи “Приват”. А президентові просто дали карт-бланш і запитали: “Чи, може, нам надалі говорити з Коломойським?”.

Розв’язка гострої фази конфлікту відбулася за найм’якішим із варіантів. Стверджують, що в президента їх було три. І два незастосовані передбачали не тільки облави ГПУ й СБУ на ряд членів команди губернатора (для чого було чимало підстав), а й серйозне (до несумісності з життям) ураження інтересів групи “Приват”. Спочатку переговорів не хотіли ні Коломойський, ні Порошенко. Але глава адміністрації президента Борис Ложкін (екс-партнер Коломойського і Боголюбова в “УМХ”) виступив ефективним посередником. Крім того, “заспокійливий заштрик” своєму партнерові зробив Геннадій Боголюбов — людина, із бізнес-апетитами не меншими, ніж у Коломойського, але цілком позбавлена політичних амбіцій. І, певна річ, західний чинник, що начертав червоними прапорцями напис: “Нікуди втікати. А коли що, то й грошей на втечу не буде”, — зіграв свою роль.

За результатами багатогодинних квартетних чатувань одна зі сторін пропонувала підписати такий собі документ про досягнуті домовленості. Простіше кажучи, “понятійку”. Не на серветці в шинку, як багато разів до цього робили обидві сторони у своєму бізнес-житті, а на гербовій. Після того, як стороні пояснили всю недоречність і неадекватність “печенізької” пропозиції, домовленості залишилися в усній формі. За дотримання їх стороною “Привату” відповідає глава АП. За дотримання їх президентом — ніхто.

Навколопосвячені кола, багато років знайомі з високими договірними сторонами, по-різному оцінюють життєздатність напрацьованого “комплексу заходів”: одні дають тиждень, інші вважають, що сяк-так, а до нових виборів угоди дотримуватимуться. Бо Петру Порошенку достатньо фронтів, і тих, які є, і майбутніх, щоб не ускладнювати й так складну ситуацію. А Ігорю Коломойському, який опинився без статусу губернатора й усвідомив, що весь його вплив, нагромаджений за останній рік, нічого не вартий при зіткненні з інститутом держави, за яким сьогодні стоїть сила фінансової розвідки та спецслужб США, просто нікуди буде втікати у разі програшу. Хіба що в Ізраїль, на пенсію. А це для Коломойського — те саме що ув’язнення в мідній лампі.

У чому полягає “золотий парашут” екс-губернатора і страховий поліс чинного президента? Про це знають тільки четверо. А про все й до кінця — тільки двоє: на завершальній стадії закулісних перемовин, перед виходом на сцену, Порошенко й Коломойський говорили віч-на-віч. Нам залишається тільки спостерігати: чи підставить держава 9-мільярдне плече “Приватбанку”, якому, до речі, вчора НБУ вже погодив “трійку” рефінансу; чи буде канал “1+1” лояльним до президента; хто очолить після 31 березня “Укртранснафту”; наскільки педантично пройде аудит роботи цієї державної компанії за попередні періоди, а головне — в чиїх інтересах здійснюватиметься керівництво нею; хто очолить після конкурсу (чи без нього) “Укрнафту”; за якою ціною держава купуватиме в “Укрнафти” газ; за якою ціною “Укрнафта” продаватиме газ “Дніпроазоту”; які дивіденди “Укрнафта” виплатить державі за результатами своєї діяльності й за попередні періоди; чи буде проведено інвентаризацію нафтових свердловин; чиї структури поставлятимуть вугілля із зони АТО — близькі до Порошенка чи до “Привату”; чи увійде в береги державного контролю Дмитро Ярош; чи буде (і з якою політичною позицією до президента) розвиватися проект створення партії “Відродження”; як поводитимуться стосовно президента депутати, котрі перебувають у різних парламентських фракціях, але контролюються Ігорем Коломойським; як довго зберігатиме за собою посаду очільника Дніпропетровської ОДА вихованець привато-ложкінського УМХ пан Резніченко; чи залишиться на посаді губернатор Одеської області, бізнес-партнер Коломойського Ігор Палиця; чи будуть переслідуватися в кримінальному порядку значущі для Коломойського держ- і бізнес-менеджери…

Наскільки досягнуті домовленості сумісні з інтересами суспільства і держави? Побачимо у процесі їх реалізації. Чи виконуватимуться вони? Це залежить від того, що візьме гору — раціо чи емоціо. Запитання, яке дуже цікавить Банкову: “На чиєму боці виявиться суспільна думка?” Стосовно Порошенка і Коломойського доречна скоромовка: “Піарник піарника перепіарить і перевипіарить”.

А доки одні кричать: “Він на армію жертвував. Має право заробити!” — інші резонно їм відповідають: “Він заробляв на країні мільярди багато років. Може трошки й потратитися на вибавлення”. Скільки перших, а скільки других — нехай лічать президентські соціологи. Чи залишиться Коломойський електоральним латифундистом, якими свого часу були Лазаренко з “Громадою” та Янукович із ПР, — покажуть уже місцеві вибори. Країні, яка повинна “жити по-новому” важливо, щоб дотримувався закон — як Коломойським і Ко, так і стосовно Коломойського й Ко.

Запитання, яке цікавить суспільство: “Чи не послабить оборону країни відставка Коломойського з посади губернатора?” Ну, оскільки не всі бачать залежність між забезпеченням армії та поповненням держбюджету реальними податками, виплатою дивідендів і невиплатами з бюджету мільярда “лівого” ПДВ, то подивімося на ситуацію трохи з іншого боку.

Внесок дніпропетровського губернатора в купірування розповзання сепаратистської недуги по Південному Сході не можна недооцінювати. І річ не тільки у фінансуванні, забезпеченні та формуванні боєздатних частин. Головною заслугою Коломойського є той факт, що він блискавично й жорстко взяв під контроль ключові фігури, які курирують криміналітет у Харкові, Одесі, Запоріжжі, ну й у Дніпропетровську, певна річ. “Бізнесмени” від брухту кольорових металів, кримінальні авторитети, батьки-дахувальники міст на півночі й півдні країни знають Коломойського з 1990-тих і 2000-них років як людину справи. І тому ані писнули. Відтак, у чотирьох областях Кремль позбувся можливості діяти за звичною сепароутворюючою схемою: “мозковий центр” — інструктори від ГРУ та ФСБ — виходить на кримінальні кола, створюючи з них “кістяк” армії чергової “НР”, який згодом обростає “м’язами” більш масової підтримки. Коломойський не дав сформувати цей “кістяк” у ряді регіонів. Тепер же, через рік, регіони, які вважалися слабкими ланками, зрозуміли дві речі: по-перше, що війна, котра точиться в Луганській і Донецької областях, значно страшніша за недолюблювану київську владу, а по-друге, ті хто вважав, що Росія приєднає до себе бунтівні території, як приєднала Крим, на прикладі “ЛНР” і “ДНР” зрозуміли: війна — це не “шлях додому”, а лише дорога до смерті, болю, голоду та крах усіх планів і надій.

Це не означає, що центральна влада і її часто бездарні місцеві представники можуть вічно розраховувати на те, що війна буде страшнішою за їхню неефективність. Але колишньої ролі Коломойського в питанні утримання ситуації в областях уже немає. Зрозуміло, якщо він не змінить бік. Багато хто поспішив те, що сталося з Ігорем Коломойським, назвати довгоочікуваним стартом боротьби з олігархією в Україні. На державному рівні. Особисто я не поспішала б. Поки що це була тільки боротьба за владу.

Складовими олігархічного впливу є оптові партійні проекти й депутати, куплені поштучно; підконтрольні медіа; розставлені або “придбані” лобісти у виконавчій владі, силових та правоохоронних структурах. Усе це коштує великих грошей. А великі гроші дають тільки монополії. Державна і системна боротьба з монополіями — це і є боротьба з олігархами.

Якщо ситуацію трохи спростити, стане очевидно, що для перетворення олігархів на великих бізнесменів необхідно зробити два кроки: законодавчо забезпечити створення реєстру всіх власників до встановлення кінцевого бенефіціара, а не офшору; виявивши реальних власників і склавши пазл афілійованих осіб, знайти волю застосувати антимонопольне законодавство, яке примусить власника монополії або продати частину свого бізнесу, або (через регулювання ціни товарів чи послуг монополіста) різко скоротити власний прибуток, на який і утримується вся вищезгадана олігархічна надбудова в політиці та владі.

Жодного з цих кроків не зроблено. Поки що? Нинішній переділ у країні — всього лише спроба перейменування монополій і перерозподіл потоків. Про цей процес народу велено знати приблизно стільки ж, скільки і про комерційно-політичні багатогодинні перемовини на Банковій, — 32 секунди під софітами.

Я чесно намагалася зрозуміти — що головне у всій цій історії. Бог (руками президента) відібрав адміністративний ріг в олігарха, який буцається?

Президент нарешті усвідомив свою відмінність від попередніх колег по цеху й тепер сприйматиме як особисту образу будь-які зазіхання на повноваження та інтереси держави?

Кожен політик, великий чиновник-бізнесмен усвідомлює, що він для західних спецслужб — розгорнута бухгалтерська книга?

Журналісти замисляться над тим, що не можуть бути сліпою зброєю в тривалих олігархічних війнах, котрі убивають свободу слова так само, як державна цензура?

А ще зрозуміють — що не можна засовувати язик, куди просив Коломойський, коли політик, зірвавшись із ланцюга, ображає ні за що твого колегу?

Можливо, трохи прохолонувши, передумають із приводу дій молодих депутатів ті, хто звинувачував їх у продажності та виконанні політичного замовлення, коли неофіти парламенту, спотикаючись і помиляючись, таки добилися прийняття закону, що повертає “Укрнафту” під контроль держави?

Крім того… Люди, ви ж не риби, які через дві хвилини забувають, що вони щойно їли! Як можна додуматися звинуватити Сергія Лещенка — журналіста, який витягнув на світ божий із чорної пітьми режиму Януковича теми Межигір’я, клюєвських афер із сонячними батареями, віденського альянсу між Порошенком і Фірташем, — у продажності? Вся ця історія з поразкою Коломойського пахне нервами, страхом, грішми. Але вона не пахне болотом, застоєм. Тому що головне в ній — рух. Це ще не фундаментальні зміни. Але це — вже зміни. Які стали можливими, до речі, за рахунок хай і не узгоджених усвідомлено, але згенерованих єдиними ціннісними установками дій молодих депутатів, громадянського суспільства та прямого західного впливу. Пам’ятаєте, минулого тижня ми говорили про кліщі з двома “щелепами”? Спрацювало ж. Правда?